Прилуцька поетеса Любов Забашта народилась у сім’ї Василя і Єфросинії Гришків 3 лютого 1918 року. Із самого дитинства Люба вирізнялась серед братів та сестер романтичністю і ліричністю. Римувала перші вірші й приховувала від усіх, а вже у 10 років стала відвідувати літературну студію і друкувати свої поезії в газеті “Правда Прилуччини”.

В 1935 році дівчина прочитала власні вірші літературному зібранню в Чернігові, де її почув Павло Тичина. Саме він і напророкував, що в Прилуках з’явилася майбутня поетеса, що окрилило юну письменницю, додало віри і наснаги.

Під час навчання в Одеському водному інституті Люба зустріла своє кохання – Валентина Забашту. В 1939 році вони одружилися і згодом у них народився син Ігор. В 1940-му Забашти їдуть працювати за призначенням до міста Рибінськ на судноверфі (Любов Василівна, як дипломований інженер-кораблебудівельник). Коли почалася війна, підприємство було евакуйоване до Красноярська. Війна розлучила молоду пару: Валентина відправили на флот, а Люба лишилась працювати на заводі. Уже в 1942 році Любов Василівна отримує звістку, що її Валентин пропав безвісти в боях під Новоросійськом.

Після звільнення України від окупантів Любов Забашта працює в Києві на заводі “Ленінська кузня” кораблеконструктором та редагує заводську багатотиражку, де публікує свої вірші. Відчуваючи потребу писати, жінка вступає заочно до Київського педінституту на філологічний факультет.

1949 рік можна вважати початком творчого зростання поетеси. Вона працює заввідділом поезії журналу “Дніпро”. Наступного року стає членом спілки письменників, знайомиться з багатьма знаними письменниками, серед яких був і Андрій Малишко. Саме він став справжнім другом, порадником, помічником для Любові Василівни. В 1956 році вони поєднали свої долі.

Андрій Самійлович був для нашої землячки справжнім Прометеєм, який запалив у ній іскру творчості до яскравого горіння. Одна за одною з’являються збірки поетеси: “Нові береги”, “Щоб мовчали гармати”, “Дороги дружби”, “Калиновий кетяг”, “Квіт папороті”, “Гніздо голубки” та інші. П’єси Любові Забашти: “Весілля в тернах”, “Калинові потоки”, драматичні поеми “Тернова доля”, “Дівчина з легенди”, “Роксолана” з успіхом сприймалися глядачами музично-драматичних театрів Тернополя, Луцька та Івано-Франківська.

У доробку поетеси роман “Крилаті мої кораблі”, повість “Будинок мого дитинства”, збірка вокальних творів на слова поетеси “Вербиченька”, повість “Спалення мадонни”, книги для дітей “Паляниця білолиця”, “Коли я виросту”, “Дощик і веселка”, “Пісня зеленого лісу”. Російською мовою виходили збірки “Слово имеет женщина”, “Дружба”, “Мальви на камне”, “Дерево моих надежд”, “Земля Антеев”, “Есть вечная любов”.

В 1970 році помер Андрій Малишко. Тугу і біль Любов Василівна виливає у віршах і починає працювати над упорядкуванням поетичної спадщини Андрія Самійловича.
Уже була готова до друку нова збірка поезій, та 21 липня 1990 року, під час лікування в Хмільнику, Любов Василівна раптово померла. Так, остання збірка “Устами неможними” змогла дійти до читача лише через 13 років, завдяки зусиллям сина поетеси Ігоря та редактора “Радянського письменника” Володимира Міщенка. 5 лютого 2004 року книга вперше презентована в стінах Прилуцької міської центральної бібліотеки імені Любові Забашти і в цей же день тут було відкрито кімнату-музей поетеси.

З метою вшанування пам’яті видатної поетеси Любові Забашти, уродженки Прилук, пошанування творчих досягнень місцевих талантів, виявлення талановитої молоді, Прилуцькою міською радою у 2005 році було засновано щорічну літературно-мистецьку премію імені Любові Забашти “Квіт папороті”.

Ніна Горбань, Прилуцька міська бібліотека імені Любові Забашти, спеціально для “Українського інтересу”

Джерело: https://uain.press/articles/u-690524